Нещасні покоління наших мам і бабусь. Це вони солоною ропою тамували зубний біль, ангіну лікували компресами із самогонкою і картопляним паром, до попереку прив’язували лопухи, а до хворих суглобів – примочки із керосину.

У моєї свекрухи могло би бути троє синів. Першого, старшого хлопчика, вона народжувала в пологовій палаті при сільському фельдшерсько-акушерському пункті. Свекрусі було 19 років, дитина виявилась величенькою і, коли почалися пологи, акушерка взялась за щипці. Дитині проломили голову.

Дитину поховали, свекруху відправили додому, сказавши, що «ти молода, ще народиш».

Подруга моєї мами поїхала робити аборт в районний центр. Додому до лікарки. У маминої подруги було двоє дітей – старший хлопчик і однорічна дівчинка. Більше додому вона не повернулась ніколи. Вмерла від кровотечі. У 30 років.

Моя мама пішла з зубним болем до стоматолога у сільську лікарню. Він сказав, що треба терміново видаляти зуб. І почав їй виривати… здоровий, пошматувавши півщелепи. Як потім з’ясувалось, лікар був п’яним.

Знайома сільська жінка пожалілась, що у неї купа жіночих хвороб і проблем. «Ти б знала, скільки абортів я за своє життя зробила!». Я посоромилась запитати скільки. А вона сама сказала – 32. Тридцять два аборти протягом свого жіночого життя. Як?!

Зате у Радянському Союзі була безкоштовна медицина. Ви пам’ятаєте жахливі розповіді про пологи, як тортури – часто з мінімальним знеболювальним, з приниженнями і знецінюванням жінки?

Я народжувала через місяць після розпаду монстра – Радянського Союзу. Ви ж пам’ятаєте, що труси в пологових будинках жінкам-породіллям не дозволяли носити? Чому? Начебто через небезпеку разом з трусами інфікувати породіль. Тому видавали шматки тканини, виварені в якихось виварках (а тоді ще були і такі методи дезінфекції), з погано випраними кровавими розводами. Треба було скрутити щось на кшталт квача, і так ходити, притримуючи ногами. Про цей післяпологовий «походняк» знають всі жінки, які народжували в Радянському Союзі.

Моя донька народжувала за кордоном. Окрема палата, два телевізори, медичні сестри, які носились з нею, як з дорогоцінністю, епідуральна анестезія, крісло, схоже на космічний корабель. «Мамо, – заспокоювала мене донька в телефонну слухавку, – не переживай, тут же не Радянський Союз, яким ти травмована. Біля мене весь час медичні сестри. Вони класні, вони називають мене pumpkin!».

Чи треба говорити, що після пологів їй принесли поїсти, а також каву і морозиво? І ніхто і нікого не виганяв, не змушував надягати бахіли.

У нас теж так було б, якби у цілої країни не вкрали право на пристойне життя кількох поколінь.

 

Зоя Казанжи, журналістка, письменниця, радник із комунікацій в агенції E’COMM