Психологія

Як перестати себе знецінювати?

Здатність знецінювати що-небудь – себе, інших, свої і чужі дії, результати, досягнення – це такий психологічний захист, яким ми користуємося, щоб зупинити всередині різні складні переживання, з якими можемо стикатися.

Будь-який психологічний захист покликаний припинити якесь актуальне переживання, оскільки психіка розцінює його як річ, що заподіює шкоду її цілісності. Знецінення захищає нас часто від уявних небезпечних станів і почуттів, які колись, у дитинстві і правда складно переносились. Зараз це може бути зовсім не так, але психіка працює по-старому.

Як ми вчимося себе знецінювати

Звичайно, нас цьому вчать. Батьки, авторитетні родичі, вчителі. Всі ті люди, як нам тоді здавалось, знаючі, праві, сильні. Загалом, ми їм вірили, тому що комусь треба було вірити, необхідно було знайти якусь систему координат для життя.

Так вже виходить, що авторитетних людей ми в дитинстві не вибираємо – вони якось самі підбираються. Ось дісталася така мама і такий тато – доведеться їм вірити.

І ось часто дістається така знецінююча мама або такий знецінюючий тато. Які говорять, мовляв «нічого тобі ніс задирати», «теж мені досягнення, п’ятірку отримав», «а у Зої Петрівни дочка так прекрасно в’яже, а ти що намудрила?»… Ще, буває, кажуть: «у тебе не вийде стати лікарем, ти у нас дівчинка не дуже розумна» або «ти у нас хлопчик слабенький, нічого тобі йти в авіацію». І як же цьому маленькому хлопчикові або цій дівчинці не повірити татові чи мамі, навіть якщо це все дуже сумно і прикро, доведеться прийняти як даність, тому що альтернативи просто немає – діти занадто малі, щоб бути критичними до слів батьків… Психіка ще до цього не дозріла.

А буває інша ситуація, коли начебто ніхто нічого такого не говорив, а все одно всередині відчуття, що я якийсь маленький, нічого не вартий… «Ну, і що, що я танцюю… всі танцюють, і набагато краще мене! І співають краще… І взагалі, я такий нікчемний. Та краще б мене і не було на цьому світі!». Такі думки і відчуття говорять про те, що батьки могли невербально, тобто безсловесно, транслювати дітям таку знецінену позицію.

Мовляв, ти – зайвий, краще б тебе і справді не було, морока тільки… Ходить мама і думає: дочка не така вже красуня народилася, як мама хотіла, і не така вже й розумниця… Звичайна дівчинка, а скільки сил в неї доводиться вкладати. І переживає така мама відразу до власної дитини і злість, наприклад, або образу. Але не визнати, часто, не сказати про це не може – як-то дивно адже буде звучати. Але тільки в її автоматичній поведінці, міміці і жестах, які неможливо проконтролювати, і буде проявлятися її ставлення. А дитина буде це вловлювати, чітко зчитувати цю інформацію і відчувати себе присоромленою, скривдженою, одинокою, непотрібною.

Часто клієнти на консультації психолога кажуть: мовляв, нічого мені такого не говорили, що я чогось не гідний, і мама завжди привітна була, і тато нормальний, а ось відчуваю я себе, чомусь маленьким, нецінним, зайвим…

Тому що є вербальний спосіб комунікації – словами, а є невербальний – жести, міміка, поведінка. І нічого, по суті, не приховаєш від власних дітей.

Поступово, коли ми дорослішаємо, відбувається присвоєння батьківських установок і батьківського ставлення до нас. Ми самі собі стаємо ось такими батьками, які у нас були. Якщо знецінювали нас, то такими ж знецінювачами ми стаємо по відношенню до себе.

Як працює знецінення в дорослому житті

Я вже говорила, що знецінення є захисним механізмом психіки від нестерпних почуттів. Колись ці почуття відчували батьки поруч з нами. Їм було, наприклад, соромно за нас – коли ми криво розповідали цей віршик або незграбно так намагалися зобразити цей танець. Їм було соромно перед іншими родичами, які прийшли подивитися, і батьки намагалися заглушити цей сором: «ну, все, Дашенька, не буде через тебе співачки, нічого цим займатися». «Петрику, навіщо тобі це потрібно, злізь з табурета».

Або заздрість, наприклад, була нестерпна. А дочка яка красуня виросла, не така, як я була в молодості! І кучері золотисті, і тонкий стан. Хм… Ну і що з того? Нічого в цьому такого немає, звичайна собі, як все. І каже мама: «Ти як все, звичайна». Або «Он, у Людки п’ятий розмір, а тобі таке декольте не йде, зніми цю сукню!».

Ця вся зовнішня картина, якщо ми в ній росли, стає нашою внутрішньою. І тепер ця доросла дівчина вважає, що погано читає вірші, незграбно танцює і звичайною «сірою мишкою». Хоча, їй можуть говорити зовсім інше, захоплюватися її декламаційними здібностями, відзначати її красу і унікальність. Але їй це все – хоч би хни, вона не вірить! Але кому ж вірити?… Звичайно, тій мамі і тому татові – в минулому.

Ми захищаємося від власних почуттів, які нам здаються нестерпними, як колись їх намагалися зупинити в собі наші батьки. Ми не усвідомлюємо і не можемо довго перебувати в соромі, або в заздрості, або в відразі. Нам здається, ми цього не винесемо, адже наші батьки не могли цього виносити там і тоді.

Як перестати знецінювати себе
Те, що я описала, в дорослому віці працює несвідомо і в автоматичному режимі. Знецінення просто спрацьовує як якийсь клапан і «бац» – ми вже в іншому для нас стані, нічого не хочемо, нікуди не прагнемо, і місця собі знайти не можемо. Немає нас і все. І цінності в нас ніякої теж немає.

У процесі терапії можна поступово розмотати цей клубок несвідомих процесів, зробити їх очевидними, спробувати подивитися на них вже дорослими очима, можливо, перевіривши, чи не застаріли, випадково, ці автоматизми?

Чи дійсно я нічого не вартий? Чи справді я – нікчемна людина? А, може, я стільки всього цікавого і корисного можу? Адже це я придумала цю програму, якою успішно користуються люди, адже це я написала ту книгу, яку з задоволенням читають. Це зі мною дружать ті і ті люди, довіряючи мені свого часу, свої думки, почуття і емоції і уважно ставлячись до мене. Це я так чарівно пишу картини і так щиро люблю отого чоловіка (ту жінку) і у нас такі прекрасні і талановиті діти!

Це все буде неможливо, якщо ви, наприклад, забороняєте собі переживати радість і задоволення від того, чого досягли. Якщо ви боїтеся привласнити сьогоднішні досягнення, побоюючись в майбутньому не змогти «тримати марку» і потрапити тим самим у свій токсичний сором. Якщо ви звикли весь час порівнювати себе з кимось, у кого обов’язково знайдеться щось краще. Якщо знецінення настільки автоматично і повсюдно працює у вашій голові, що і зараз, прочитавши ці рядки, ви думаєте: «Ну, так, легко це все ось так написати, це все і так зрозуміло! А спробуй зробити, змінитися!».

За матеріалами

Любиш розвиватися та отримувати нові знання та досвід поки усі навколо деградують? Тоді підписуйся на нашу спільноту у ФЕЙСБУЦІ! Не будь як всі! Будь ліпшою. Будь розумнішою та мудрішою! Підписуйся!

 

facebook.com/dyvosvit20