Психологія

У кожного своя доля

У кожного з нас своя доля. У когось народжуються діти, хтось, навпаки, приймає рішення їх не заводити. Хтось плаче від пронизливого ​​затяжного болю самотності, проживаючи його кожною клітиною, до кісток, а хтось іде з чергових відносин, не впустивши ні сльозинки і не попрощавшись. Хтось заради тепла, готовий відрізати ще шматок від гідності, а хтось і міліметром не поступиться заради своєї правди.

Підписуйся на нашу сторінку у Фейсбуці!

Кожен йде своїм шляхом

Це можуть бути одні й ті ж люди, просто в різні періоди свого життя і в різних ситуаціях… Так і живемо…

Світ влаштований сильно несправедливо, інакше як пояснити те, що хтось зі спокійною душею і з музикою у вухах виносить в чорному поліетиленовому пакеті те, за що через три квартали хтось обдирає собі лікті до крові і думає як звести кінці з кінцями.

Ми всі кудись йдемо, з метою або без,  вкладаємо сили, хочемо чогось, в чомусь розчаровуємося.

Ще вчора могли бути щасливі кожною клітинкою, а сьогодні – зануритися в пучину туги і намагатися пояснити свою апатію і розгубленість, неможливість зробити вибір або нездатність чогось хотіти…

Я бачила такі долі, від яких можна посивіти відразу і серце стискається в гранітний кулак.

Знаю і інші – на вигляд розмірені долі, опинившись всередині яких можна і занудьгувати, заснути, майже зупинитися. Зовсім не ясно, звичайно, як воно там живеться всередині такої долі, але фасад у неї такий.

Я знаю жінок, які в складні часи збираються. Я теж з таких, напевно. Плакати буду, коли вийде сонце. Довго, нестримно, з приводу і без, ревіти буду. Але після, потім.

Знаю жінку, яка, поховавши дочку, не пролила ні сльозинки. Завмерла на багато років. А потім в один січневий ранок встала з ліжка, вийшла в самому халаті на мороз, встала, спершись на стіну будинку, стояла і нестримно ревіла півдня, до майже виплаканих повністю очей і синього закляклого тіла… Сталева жінка, якщо б не серце всередині.

Іноді зовсім нічого не можливо з життям зробити. Осідлати, відкоригувати, спрямувати в якесь русло – буває сил немає, а буває розгортає при будь-якій спробі так, що в якийсь момент безглуздість затії більш, ніж очевидна.

Ріка життя несе тебе в свій, тільки йому зрозумілий бік.

А ти або дивись, що виходить і куди це життя веде тебе і бери, що приходить, або муч себе нескінченними спробами все виправити, то потрапляючи, то уникаючи багаторазових циклів надії, безпорадності і розчарування, і знову, і знову, і знову від того , що влада і контроль не у тебе…

Іноді єдино доступна розкіш – дивитися, жити як виходить – прожити один день, видихнути, наступний, знову видих.

День на день не схожий. Двох однакових днів не буває. Вчорашньої людини немає. Він залишився там, у вчорашньому дні.

З власного досвіду знаю – ось вона я, чутлива і точна як стріла, а ось вона теж я – заморожена, застигла, здавалося б, ні на що не здатна… Занадто багато в життя таких речей, від яких багато що залежить.

Іноді здатися, програти в матчі – найкращий із способів виграти в життя. Промовчати – кращий спосіб сказати головне. Зупинитися – нарешті почати йти в свою сторону.

Самі, на перший погляд, непідходящі люди – провідники до нас же, просто в такі сторони нас, про які ми й не підозрюємо. Найскладніші переживання – дороги до нас же, просто вглиб нас, туди, де ми навіть уявити не могли.

Бувають такі дні, коли нічого, здавалося б, особливого не відбувається, а затяжного смутку і туги багато…

За матеріалами