Здивування – сюжетом чи образом героя – звісно, не єдине, чим може привабити та чи інша книжка, але саме воно дає поштовх до справжнього зацікавлення.

Автори цього огляду пишуть, здавалося, про відомі речі – любов, самотність, милосердя – але все разом це складається в роман з епохою, в якій її герої були на диво сучасними, юними, щирими.

Гіларі Мантелл. Вулфголл. – Х.: Фабула, 2017

 Найдивовижніше в цьому епохальному романі те, як реалістично показано період у житті людини, що увійшла до історії як хитрий політик, мужній полководець, вірний підданий короля. Отже, мова про Томаса Кромвеля, видатного англійського діяча ХVІ століття, що витягнув країну з мороку громадянської війни, в якому вона опинилася, завжди вірно служачи своєму монархові, а також вигравши, як стратег низку політичних та військових баталій. Але вражає при тому те, що причиною такої вірності ідеалам Батьківщини може бути не моральні чесноти (підкуп, лестощі – ось ті «дипломатичні» важелі, які використовує герой роману), а психологічна травма дитинства.

 

Батько-деспот, який бив і знущався з дитини, несподівано виявився тією людиною, що сприяла її подальшому становленню, яке почалося із втечі з дому. «Невже десь на світі є люди, що не б’ють своїх дітей? – замислюється юний Кромвель. – Йому вперше легшає на душі; він думає: є інші місця, кращі». Хоч насправді це чудовий історичний роман, і здивувань у ньому не менше, ніж синців на тілі майбутнього політичного генія замолоду.

Сильвія Назар. Блискучий розум. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017

Найдивніше у цій інтелектуальній біографії видатного науковця і Нобелівського лауреата, якого в екранізації книги зіграв Рассел Кроу, навіть не складний творчий шлях героя роману. І не титанічна робота, пророблена її автором, яка опрацювала сотні архівних документів, листів, інтерв’ю. Дивує те, як психічно неврівноважена людина, геній математики і відомий вчений, який, тим не менш, переказував гроші на боротьбу з прибульцями, розмовляв з білками і вкладав у листи корінці від проїзних квитків, знаходив в собі сили любити родину – дружину, мати.

 

І як іноді всім було важко з людиною, яка була генієм, але в цих краях це називають радше шизофренією. «Спочатку ми думали, що тридцять днів у Лікарні Мак-Ліна вправлять йому мізки, – сподіваються в романі. – Тоді ми дізналися, що нема короткострокової відповіді. Ми були стурбовані тим, що Джонова хвороба забере значну частину материного капіталу, з якого – нам здавалося – годі оплатити приватну лікарню».

Борис Марковский. Я напишу еще одну строку… – К.: Каяла, СПб.: Алетейя, 2017

Автор цієї збірки нових поезій, прози, перекладів, а також віршів і перекладів з попередніх років, тим не менш, цілісна особа. Коло інтересів у нього від виїзду з Києва до Німеччині у 1991 році, здається, не змінилося – насамперед це Осип Мандельштам, а потім, як логічне продовження теми – Рільке, Тракль, Целан, Гессе, яких він перекладав. Спільна тема наразі – це внутрішня свобода, або, якщо мовити в категоріях соціуму, з якого виїхав поет – «внутрішня еміграція», плекана навіть на чужині. Саме там з’являється вдосталь часу, щоби, по-перше, зрозуміти те, «о как мне всех вас не хватает, / друзья далекие мои!», а по-друге, більш плідно імітувати активну життєдіяльність. «Я тоже по спешному делу иду, / листая дома и кварталы, по важному, / спешному делу, по делу, по делу, по делу…» І тоді вже починається суцільний згаданий Мандельштам, за яким, як відомо, з’являється бажання ««Взять за руку кого-нибудь: будь ласков, / Сказать ему: нам по пути с тобой».

 

Тож не дивно, що мемуарна проза автора сповнена тужливих метафор, ремінісценцій, витягів із загально-поетичного досвіду самотності, безпритульності, гіркої вольниці. «- Осип Эмильевич, куда вы? – Милый Рюрик, если б у меня был дом, я сказал бы, что иду домой. — Но вы же где-то ночуете? Мандельштам: – Иметь крышу над головой не означает, что ты имеешь дом». Тож доля кожного справжнього поета, як на диво, схована у прозаїчно-саркастичній максимі про те, що «надо бежать, но не знаю, куда». Здається, відповідь на це непоставлене через професійну гордість питання можна знайти у цій епохальній збірці київського поета.

Катерина Калитко. Земля Загублених, або Маленькі страшні казки. –Л.: Видавництво Старого Лева, 2017

Дивує у цій збірці оповідань, звичайно, не те, що вона отримала цьогорічну премію Книга року ВВС-2017, і не те, що написала її поетка. По-перше прозою поета сьогодні нині вже нікого не здивуєш, по-друге, журі премії так само можна зрозуміти. Одноманітна обойма імен в сучасній літературі вимагає,щоб її час від часу перезавантажували, впускаючи молодих. Натомість дивує те, як неприкаяність героїв цих оповідань – писар інвалід, дівчинка, що удає з себе хлопця – збігається з настроями в суспільстві, літературній тусовці зокрема.

 

Крім того, описаний час перманентної війни – складний, незатишний, жорстокий – в якому всі через життєві обставини роз’єднані, людське спілкування втрачає сенс, ближні розучилися любити один одного. І хіба що віра може об’єднати героїв, життя яких минає у цій збірці то в Україні, то на Гоа. В одному з них «щодня під вікном, йдучи провідати Діву Марію Сніжну, проходила молода і глибоко вагітна жінка», в другому священик «підняв ікону високо в повітря і всі людські погляди піднялися за нею», а «околиця в єдиному імпульсі стиснулася міцно, ніби кулак, і обернулася на дзвінку тишу». Натомість сама збірка, як бачимо, спромоглася на більш широкий розголос.

Олег Лишега. Laterna Magica: немонтоване кіно. – Брустурів: Дискурус, 2017

Здавалося, автор і герой цієї незвичайної книжки, не так давно пішовши у небуття, вже не має дивувати своїм стилем життя і поведінкою, гідною Грицька Сковороди, але цього разу все одно вийшла справжня дивовижа. Дружня компанія на чолі з поетом спустилася у підземелля в славному місті Лева, щоби погомоніти про час і літературу. Свічки, яблука, вино, надворі 2004 рік. Оформлення режисером Дарією Ткач в стилі кіно-прози, яку практикували авангардисти 1920-х і продовжив у шістдесятих Драч з Вінграновським. Тож головний тут Олег Лишега, який розмовляє з поетом Богданом Смоляком, і до якого, тим не менш, пасували б рядки Ліни Костенко з її вірша «Незнятий кадр незіграної ролі»: «Його в обличчя знали вже мільйони. / Екран приносить славу світову. / Чекали зйомки, зали, павільйони, – чекало все! / Іван косив траву».

Ось і тут, у львівському підземеллі, де відбувається поетично-артистичний перформанс, зафіксований на камеру і розписаний в коментарях та ремарках, стоїть домовина, яку пробив небіжчик, щоби вибратися назовні. І звучить символічний вірш Бийся головою об лід. Символ християнства – риба – цього разу знову згадується в розмові, тож доречно буде наголосити, що герой оповіді, бородатий і мудрий поет Лишега завжди був оточений цієї «рибною» символікою, вийшовши у черговий раз «з роси й води» до читача на лови минулого, в якому він, як живий.

nv.ua

 

Приєднуйтесь до групи Вар’ят в Facebook і стежте за оновленнями. З нами цікаво!