Спроби заборонити собі щось відчувати, в основному, приречені на провал. Це стосується і почуття образи.

Про це написала в блозі психолог і гешталь-терапевт Марія Долгих.

“Ми так влаштовані, що почуття з нами трапляються, тобто цей процес нашій волі не підконтрольний. Вольові процеси регулюють нашу реакцію, вже продиктовану почуттям, її швидкість, те, як ми висловлюємо почуття, емоцію, яку форму підбираємо, і, чи висловлюємо? Це все в нашій владі після того, як будь-яке почуття, переживання у нас з’явилося. Ми можемо усвідомлювати причини і механізми – як у мене з’явилося саме це почуття, зацікавитися тим, а чому, наприклад, мій партнер відчуває в подібні моменти щось інше? Що мої почуття про мене говорять? Що за ними стоїть? Можливо, одне сильне почуття ділиться на багато інших різноманітних переживань, або зупиняє їх, або заміщає якісь “заборонені” почуття? Як я можу їх використовувати в стосунках не руйнівним, конструктивним способом? Яку форму і контекст я можу вибирати, для того, щоб бути краще зрозумілим? Це все нюанси, якими наповнений терапевтичний процес, спрямований на більш повне і глибоке пізнання себе”, – розповіла Марія.

За її словами, якщо людина намагається вольовим зусиллям наказувати собі щось не відчувати, насправді, вона так намагається відключити той приймач, який всередині нього розпізнає переживання, що вже з’явилися.

“Тобто людина в цей момент все-одно щось відчуває, але намагається підключити психологічний захист типу заперечення, витіснення, проекції, зміщення, розщеплення та ін.  І щось з цим почуттям “зробити”, кудись його діти, заховати, розтотожнитися з ним. Звичайно ж – нікуди далі її психіки воно однак не дінеться, просто піде в зону несвідомого. Коли людина багато і часто вдається до такої форми захисту – вона відключає свій особистий приймач/компас, який у неї повинен працювати для кращого орієнтування в собі і, відповідно на місцевості”, – пише психолог і пояснює, що це не означає “вимкнути почуття”.

“Приймач, до речі кажучи, вимикається не вибірково, а починає з часом гірше вловлювати будь-які відчуття. Можна сказати, що термін “чутливість”- це якісна характеристика не самих почуттів людини, а саме його “приймача”, внутрішньої антени, здатної їх вловлювати і розпізнавати”, – говорить Марія.

За словами Довгих, усунення таких поломок в приймачах у процесі психотерапії допомагає клієнту позбавлятися від панічних атак, психосоматичних і багатьох інших складнощів. Тому що ці симптоми – наслідок саме такого розірваного зв’язку зі своїми почуттями і тілом, так би мовити, погане налаштування внутрішньої апаратури. Звичайно, від хорошого життя ніхто це з собою не робить, але мова зараз не про те.

“Скажу, лише, ще пару слів про те, що бажання щось зробити зі своєю емоційною сферою, в плані її “поліпшення”, позбавлення від будь-яких “небажаних”, “осуджуваних”, “інфантильних”, “поганих/негативних” та ін. почуттів, це наслідок пережитого сорому, який з’являється автоматично у людини, яка, бажаючи бути “хорошою” (в його розумінні) клієнтом, звикла до того, що з собою можна і потрібно щось робити, щоб бути такою “як треба”. І якщо людина має таку схильність до самопокращення і самодосягнення, в силу свого колишнього досвіду, це неминучі етапи терапії, в якому головне завдання – навчитися приймати свої почуття без ярликів і додаткового токсичного сорому”, – говорить Марія.

За словами Долгих, необхідно звикати з думкою, що почуття – це не показник вашої успішності, красивості або достойності, а просто якісь феномени, що описують вас у вашому реальному житті в певні моменти часу.

“Самі по собі будь-які почуття не є ні поганими, ні хорошими, вони просто є. Те, як ми з ними обходимося якось впливає на наше життя, і якщо нас це не влаштовує – ми можемо, при бажанні з цим розбиратися, досліджувати це і шукати для себе найбільш підходящі форми пристосування”, – зазначає психолог.

За словами Долгих, потрібно для початку розібратися, що таке образа, які існують межі, та, що таке пасивна та активна агресія.

Образа

Є думка, що образа – це “інфантильне почуття”, в нормі властива тільки дітям, і для дорослого є рудиментом. Як апендикс, або соски у чоловіків. Для початку, в оцінці рудиментарна наука не однозначна. Але найголовніше – в нормі доросла людина може і має право відчувати у стосунках з партнером образу, і при цьому розраховувати, що вона не стає автоматично “інфантильною”, “істеричкою”, “маніпулятором” і “абьюзером”. За законами логіки остання фраза не може бути витлумачена навпаки без втрати для утримання. Тобто скривджена людина не завжди є правою тільки за фактом своєї “скривдженості”. Є, нюанси.

Образа – це пасивна форма злості. Злість, що не виражена тому, хто нас чимось зачепив, не виконав обіцянку, обдурив, не помітив, зрадив, в загальному, порушив наші кордони. Ця злість – природна реакція, і ми щоразу вибираємо – розгортати, повертати її “кривднику”, або брати на себе, упаковувати в образу.

Межі

Ображатися на хамство, агресію незнайомої людини – дивно. Нормальніше – відразу злитися. Образа в такій ситуації означає, що людина потрапила у почуття, призначені не випадковому перехожому, а комусь близькому, з ким не вирішене це питання. Реагувати образою на несправедливі слова або дії близького – нормальна реакція. І в дитинстві, і в дорослому віці. Для дітей це іноді єдиний спосіб вираження своєї злості і не згоди, якщо батьки мають тендітну психіку і від своєї не здатності витримати злість дитини, забороняють йому її висловлювати. Але і при хороших межах в сім’ї дитина може ображатися у випадках, коли очікує від дорослих якогось відношення, яке не підтверджується на практиці. Ображатися іноді безпечніше, оскільки образа зберігає відносини, а ось якщо близькі не готові витримати злість – ризик відкидання підвищується.

Так само і в стосунках дорослих людей. Чим ближче ми один до одного, тим більше ми робимо проникливими свої межі для партнера, тим більше ми готові для нього зробити і очікувати у відповідь того ж у стосунках. До речі, ідея про те, що зовсім нічого очікувати не можна і від близьких, оскільки: екзистенційні даності, і ніхто нікому нічого не винен – це маячня. Близькі стосунки будуються заради взаємного тепла, підтримки та інших хороших речей. І в них нормально шукати і чекати саме взаємності. Питання, як завжди в тому, що ми потім вибираємо робити з почуттям образи, що виникло. Про нього можна просто і прямо повідомляти. У нормі, якщо в парі у партнерів хороші межі, то розмова про почуття сама по собі нормальна. І якщо один з партнерів ображає іншого, то однак можна почувши про його почуттях, вибачитися, виправити ситуацію і вичерпати питання.

Складнощі виникають, в основному, на тлі розмитих меж партнерів. Коли відбуваються підміни: почуття видаються з метою маніпуляцій і шантажу, або ж будь-яке пред’явлення небажаних почуттів контролюється шляхом оголошення їх “істерикою” та “маніпуляцією”.

Активна/пасивна агресія

Якщо у людини є заборона на вираження злості, вона частіше буде вдаватися до образи навіть там, де краще б просто дати здачі, відповісти, відмовити, піти, на худий кінець, і заспокоїтися. Тут образа перетворюється на форму аутоагресії – наприклад, різного роду психосоматика, саморуйнівну поведінку, розлади харчової поведінки тощо. Або пасивної агресії – у вигляді шантажу, маніпуляцій, надування губ і істерик. Іноді і того й іншого разом.

До слова, відповісти на порушення меж можна теж як у активній, так і у пасивній формі, але при цьому добре усвідомлювати, що я саме “проявляю агресію у відповідь”. Це і є хороший контакт зі своєю злістю, при якому зайвий раз людина ображатися не буде. Це не означає – кидатися на людей і розбивати їм обличчя. Це означає – адекватну по силі первинного впливу зворотну реакцію, в підходящій для ситуації формі.

Якщо партнер ігнорує всі спроби повідомити йому про почуття і уразливість, відмахується від будь-якого прояснення стосунків, можливо, пора перестати ображатися і почати злитися. Якщо ж навпаки, будь-яка дія або бездіяльність партнера розцінюється вами як наїзд з прихованим наміром, можливо, це не він вас, а ви його ображаєте. Багато образи і нерозв’язні конфлікти на цьому тлі – ознака дифузії кордонів у відносинах. Відновлювати їх – завдання і відповідальність обох партнерів. Готовність працювати над стосунками в сімейній терапії, або кожному з пари окремо дає хороший прогноз. Ну а якщо відповідальність готовий на себе брати тільки хтось один, це може стати хорошим прогнозом для нього особисто, і, можливо, поганим – для цієї конкретної пари.

“Зовсім не ображатися в стосунках неможливо. Можна шукати відповідні способи для вираження своєї образи, або злості. Відрізняти – коли вони викликані діями партнера, а коли включаються відголоски ваших ранніх взаємин. Придавлені переживання не зникають, а шукають виходу – це і є той самий горезвісний “не закритий гештальт””, – підсумувала психолог.

Приєднуйтесь до групи Вар’ят в Facebook і стежте за оновленнями. З нами цікаво!