Психологія

Приходить час, коли ти вже не можеш бути такою наївною

Досвід, який все рівно якось прийде. Краще раніше, ніж пізніше… Приходить час, і ти вже не можеш бути такою наївною. І навіть трохи заздриш тим, хто може.

Підписуйся на нашу сторінку у Фейсбуці!

Не ставиш більше будильник на 6 ранку в надії, що прокинешся. Чи не прокинешся! Перестаєш думати, що коли-небудь закінчиш всі справи та розслабишся. Виділяєш цього окремий час. І тут виявляється, що напруга не зовні, а всередині.

Перестаєш приймати пасивну агресію за витриманість або життєву мудрість. Б’єш там, де треба бити. І з’ясовуєш, що приводів не так вже й багато. Не приймаєш більше відсутність за присутність. Бо присутність – це складно. А відсутніх людей більшість.

Починаєш довіряти своїй інтуїції. Розрізняєш вовків в овечій шкурі. Навіть дуже дорогий шкурі. Навіть якщо багато хто не розрізняють.

Навіть якщо все слова правильні, а рекомендаційні листи в порядку. Дивишся на посмішку і розумієш, про що вона. Від однієї посмішки стискаються жижки і перехоплює подих, а від іншої серце розкривається. Перестаєш приймати захоплення за любов, а захисне спокушання за справжній інтерес. Перестаєш зачаровуватися.

Дивлячись на прекрасне, пам’ятаєш про жахливе і з’єднуєш все це в людське, багатогранне. Не зображаєш більше добру фею або злу відьму, а признаєш в собі звичайну чарівницю, що чаклує за настроєм.

Після посадки спокійно пропускаєш всіх з літака. Бо знаєш, що квапливі все рівно будуть чекати тебе в автобусі. Розумієш, що революція, яку ти затіяла, теж почекає, поки ти погодуєш близьких і нафарбуєш нігті. І дочекаєшся. Перестаєш бити, коли підставляються, і брати, коли погано лежить.

Починаєш хотіти взаємності. Від близьких і від себе. Але перш за все від себе.

Піднімаєш руку і відкриваєш рот, щоб за звичкою накричати, вдарити, але зупиняєшся за секунду, знаходячи сили для нового вибору. Кажеш: «Мені складно зараз це визнати і навіть побачити твою правду». Ідеш не туди, де немає проблем, а туди, де ясніше і глибше.

Дозволяєш собі злитися на людей, але перестаєш їм мстити, знаючи, що Всесвіт розбереться набагато краще за тебе. Кажеш від серця і стаєш раптом почутою. А якщо серце мовчить, мовчиш.

Відповідаєш за свою думку, і втрачаєш інтерес до того, щоб її доводити. Перестаєш шукати зовнішній орієнтир і абсолютну істину. Починаєш зіставляти внутрішнє і зовнішнє, визначаючи точку перетину.

Перестаєш знецінювати тих, хто тобі не подобається. Шукаєш способи про них вирости. А головне, перестаєш знецінювати і соромити себе.

Можеш підійти і витримати. Перепитати, пояснити ще раз, визнати свою неправоту. Перестаєш страждати і побиватися від того, що впав, а просто встаєш, обтрушуєшся, йдеш далі.

Знаєш, що будь-яке почуття можливо пережити з плином часу і в довірі до своєї природи. Починаєш розуміти, що успіх, творчість, батьківство – це шлях помилок, які можна зробити за ту чи іншу плату, витягти досвід і продовжити. Помилки перестають бити так боляче, бо вони не летять в обличчя з натягнутої до країв рогатки твого ж перфекціонізму.

Все це колись приходить.

Краще раніше, ніж пізніше.

Краще з таким досвідом, який навіть якщо і залишить шрами, але хоча б не вб’є. Розчарує, але не до межі.

Забере юність, але подарує вміння підтримувати форму.

І дозволить насолоджуватися своєю зрілістю.

За матеріалами