Доведено, що всі ми обманюємо, особливо самих себе. У чому ж відмінності між нами, пересічними обманниками, і тими, хто заслуговує на презирство за свою брехню?

Невже питання полягає в тому, якою мірою подано цю брехню? Якщо так, то де має бути межа прийнятного? Чи її немає? Чи повинні зневажати за брехню всіх або нікого?

Відмінність між нормальним, повсякденним обманом і статусом брехуна заслуговує більше на нашу увагу. Без об’єктивних критеріїв ми опинимося у глухому куті, а опоненти продовжуватимуть називати один одного брехунами, докоряючи смітнинкою в очах співрозмовників і не помічаючи колоди у власних.

Наприклад, зараз ми, частина американців, подаємо президента США як брехуна, а інша частина байдужа, толерантна або натхненна його брехнею, оскільки його слова перегукуються з їх власними ідеями. І є ще одна категорія людей зі зростаючим цинізмом: ми повинні змиритися з брехнею політиків, бо нібито все не без гріха.

Ми звикли до подвійних стандартів неправди, прощаючи приємний нам обман, називаючи його «брехнею на благо», тактом, дипломатичністю, почуттям гумору. Але що робити з обманом, який нам не до вподоби? Ось це справжній гріх. Це зло, оскільки ніхто не повинен обманювати.

Нам властива вибіркова лояльність, з одного боку, до неупередженої раціональності, з іншого – до надії, віри й оптимізму. Ми прагнемо, щоб люди оцінювали все чесно, збалансовано, за правилами. Але потім згадуємо про надію, оптимізм, віру – про те, що змушує нас виокремлювати позитивне і применшувати негативне – але це ми, а не ті, хто постав на нашому шляху. Ми намагаємося обнадіювати і вселяти віру в людей, а ось наші опоненти мають позбавитись упередженості і наражатися на реальність.

Ми ненавидимо брехню, бо ненавидимо, коли нам брешуть, а ми хочемо знати правду. Ми ненавидимо гру, маніпуляції і лицемірство, бо не хочемо ставати жертвами ігор, маніпуляцій і лицемірства.

Виявляється така ненависть у небажанні обманювати, маніпулювати або лицемірити? Теоретично це можливо, але на практиці трапляється нечасто. На практиці ми всі обманюємо.

Також ми поціновуємо доброту, ввічливість, великодушність і коректність. Чому ми їх шануємо? Тому що нам подобається, коли люди зважають на нас, якщо ми не в настрої наражаємося на відверті факти і думки. Виявляється це наше прагнення у шануванні доброти, ввічливості, великодушності і коректності?

Теоретично так, хоча й не завжди. Ми постійно приймаємо рішення, коли треба викласти всю правду, а коли й промовчати. Більшість віддадуть перевагу висловлюватись начистоту самостійно, а не слухати одкровення інших людей щодо особистих питань. Ми можемо вважати, що є тактовнішими за інших, але часто-густо це лишень через те, що використовуємо підступні й обхідні шляхи для демонстрації своєї думки. Навіть піднята брова чи погляд можуть стати небажаною чесністю.

Ми величаємо чесність. Ми заявляємо, що правда визволить нас. Ми відчуваємо себе борцями за сумлінність, лікуємо цей світ від брехні – адже у нас стільки презирства до неї. А як же щодо незручної правди, яку ми намагаємося ігнорувати, викривляти і применшувати?

Адже часто-густо саме брехня робить нас вільними. Вона допомагає згладжувати кути. Вона позбавляє проблем. Брехня звільняє нас від тягаря з’ясовувати стосунки з людьми, ображатися на нашу чесність. Заперечення реальності загрози – це втеча від неї.

Почасти визнаємо, що ми обманюємо Петрика, аби залишитися чесними стосовно Павлуші. Це компроміс. Ви бодай колись обманювали свого партнера про його особливості, які вам не до вподоби, щоб надалі зберігати йому вірність? Або ви вчиняли чесно, і розповідали все, що думаєте, не турбуючись про почуття партнера? Коли вас запитували: «Ти ще любиш мене?», чи відповідали ви: «Звичайно, але не надто, як учора, адже сьогодні я пофліртував з однією кралею».

Брехня – це не просто відмова від фактів. Це також спотворення або перебільшення. Коли ми хочемо вийти сухими з води, ми спрощуємо незручну інформацію і виголошуємо факти, які мають врятувати нас.

Немає простої відповіді, коли обманювати нормально, а коли – ні. Як і з багатьма моральними дилемами, навіть просте питання, пошук більш об’єктивних відмінностей між хорошою і поганою брехнею, вже є кроком до правильного напрямку.

Це проблема, якою маємо перейматися усі ми. Яка об’єктивна відмінність між хорошою і поганою брехнею? Але це не про ваше суб’єктивне розуміння, що коли хтось брехав заради вас – то він ладний негідник, що обманює на благо, а всі, хто для вас були загрозливими, – нахабні брехуни.

Часто доводиться чути, що влада псує людей; абсолютна влада псує їх абсолютно. А є влада, яка прагне зіпсувати. «Прагне» – це важливий аспект, і не тільки у владі. Брехня прагне зіпсувати щось. Але вона робить це не завжди. Іноді брехня – це саме те, що потрібно за конкретної ситуації.

Проте абсолютна брехня псує абсолютно все. Отже, проблема – це якраз цілковиті брехуни. Люди, готові висловити все що завгодно, щоб уникнути складнощів для себе.

Чимало людей ніяковіють перед цілковитими брехунами через те, що їм завжди все сходить з рук. Це заздрісна розкіш. Можливо, саме тому люди не визнають обманників брехунами і схильні давати їм замасковані характеристики на кшталт «шахраїв» або «негідників».

Для тих, хто не є цілковитим брехуном, існує мантра для постійного повторення, а також складна дилема завдовжки як життя: «Дай мені неупередженість, щоб виказувати важливу, незручну правду; дипломатичність, щоб висміювати людей з їх зручною, рятувальною брехнею; і мудрість, щоб усвідомити відмінності між ними».

Оригінал

Приєднуйтесь до групи Вар’ят в Facebook і стежте за оновленнями. З нами цікаво!