Історії

«Необхідно просто навчитися любити – і твої можливості стануть безмежними» – мудрі слова

Багато хто думає, що життя – це постійна боротьба, протистояння, конкуренція. Або ти, або хтось інший. Але життя будується на любові. Навчитися любити людей навколо тебе набагато складніше, ніж ненавидіти їх.

Мене везли на кріслі по коридорах обласної лікарні.

– Куди? – запитала одна медсестра іншу. – Може, не в окрему, може, в загальну?

Я захвилювалася.

– Чому ж в загальну, якщо є можливість в окрему?

Сестри подивилися на мене з таким щирим співчуттям, що я несказанно здивувалася. Це вже потім я дізналася, що в окрему палату переводили вмираючих, щоб їх не бачили інші.

– Лікар сказала, в окрему, – повторила медсестра.

Але тоді я не знала, що це означає, і заспокоїлася. А коли опинилася на ліжку, відчула повне умиротворення вже тільки від того, що нікуди не треба йти, що я вже нікому нічого не винна, і вся відповідальність моя зійшла нанівець.

Я відчула дивну відстороненість від навколишнього світу, і мені було абсолютно всерівно, що в ньому відбувається. Мене ніщо і ніхто не цікавив. Я знайшла право на відпочинок. І це було добре. Я залишилася наодинці з собою, зі своєю душею, зі своїм життям. Тільки Я і Я.

Пішли проблеми, пішла метушня, пішли важливі питання. Вся ця біганина здавалася настільки дрібною в порівнянні з Вічністю, з Життям і Смертю, з тим незвіданим, що чекає там, по той бік…

І тоді завирувало навколо справжня Життя! Виявляється, це так здорово: спів птахів вранці, сонячний промінь, що повзе по стіні над ліжком, золотисті листя дерева, що махає мені у вікно, глибинно-синє осіннє небо, шуми ранкового міста – сигнали машин, цокання  каблучків по асфальту, шурхіт падаючого листя… Господи, яке чудове Життя! А я тільки зараз це зрозуміла…

– Ну і нехай тільки зараз, – сказала я собі, – але ж зрозуміла же. І у тебе є ще пара днів, щоб насолодитися ним, і полюбити його всім серцем!

Охопило мене відчуття свободи і щастя вимагало виходу, і я звернулася до Бога, адже Він зараз був до мене ближче всіх.

– Господи! – раділа я. – Дякую Тобі за те, що Ти дав мені можливість зрозуміти, яке прекрасне Життя, і полюбити його. Нехай перед смертю, але я дізналася, як чудово жити!

Мене заповнював стан спокійного щастя, умиротворення, свободи і дзвінкої висоти одночасно. Світ дзвенів і переливався золотим світлом Божественної Любові. Я відчувала ці потужні хвилі її енергії. Здавалося, Любов стала щільною і, в той же час, м’якою і прозорою, як океанська хвиля.

Вона заповнила весь простір навколо, і навіть повітря стало важким і не відразу проходило в легені, а втікало повільним пульсуючим струменем. Мені здавалося, що все, що я бачила, заповнювався цим золотим світлом і енергією. Я любила. І це було подібно злиття  органної музики Баха і летячої вгору мелодії скрипки.

Окрема палата і діагноз «гострий лейкоз 4-го ступеня», а також визнаний лікарем необоротний стан організму мали свої переваги. До вмираючих пускали всіх і в будь-який час. Рідним запропонували викликати близьких на похорон, і до мене потягнулася прощатися низка скорботних родичів. Я розуміла їх труднощі: ну про що говорити з вмираючою людиною, яка, тим більше, про це знає. Мені було смішно дивитися на їх розгублені обличчя.

Я раділа: коли б я ще побачила їх всіх? А найбільше на світі мені хотілося поділитися з ними любов’ю до Життя – ну хіба можна не бути щасливою просто від того, що живеш? Я веселила рідних і друзів як могла: розповідала анекдоти, історії з життя. Всі, слава Богу, реготали, і прощання проходило в атмосфері радості та достатку. Десь на третій день мені набридло лежати, я почала гуляти по палаті, сидіти біля вікна. За цим заняттям і застала мене лікар, закотивши істерику, що мені не можна вставати.

Я щиро здивувалася:

– Це щось змінить?

– Ну… Ні, – тепер розгубилася лікар. – Але ви не можете ходити.

– Чому?

– У вас аналізи трупа. Ви і жити не можете, а вставати почали.

Пройшов відведений мені максимум – чотири дні. Я не вмирала, а з апетитом їла ковбасу і банани. Мені було добре. А лікарю було погано: вона нічого не розуміла. Аналізи не змінювалися, кров капала ледь рожевого кольору, а я почала виходити в хол дивитися телевізор.

Лікаря було шкода. А Любов вимагала радості оточуючих.

– Доктор, а якими ви хотіли б бачити мої аналізи?

– Ну, хоча б такими.

Вона швидко написала мені на листочку якісь букви і цифри, то – що повинно бути. Я нічого не зрозуміла, але уважно прочитала. Лікар подивилася співчутливо на мене, щось пробурмотіла і пішла.

А в 9 ранку вона увірвалася до мене в палату з криком:

– Як ви це де…

– Аналізи! Вони такі, як я вам написала.

– Звідки я знаю? А що, хороші? Та й яка, на фіг, різниця?

Лафа закінчилася. Мене перевели в загальну палату (це там, де вже не вмирають). Родичі вже попрощалися і ходити перестали.

У палаті перебували ще п’ять жінок. Вони лежали, втупившись у стіну, і похмуро, мовчки, і активно вмирали. Я витримала три години. Моя Любов почала задихатися. Треба було терміново щось робити.

Викотивши з-під ліжка кавун, я затягла його на стіл, нарізала, і голосно повідомила:

– Кавун знімає нудоту після хіміотерапії.

За палаті поплив запах свіжого сміху. До столу невпевнено підтягнулися інші.

– І правда, знімає?

– Угу, – зі знанням справи підтвердила я, подумавши: «А хрін його знає …»

Кавун соковито захрустів.

– І правда, пройшло! – сказала та, що лежала біля вікна і ходила на милицях.

– І в мене. І у мене, – радісно підтвердили інші.

– Ось, – задоволено закивала я у відповідь. – А ось випадок у мене один раз був … А анекдот про це знаєш?

О другій годині ночі в палату зазирнула медсестра і обурилася:

– Ви коли іржати перестанете? Ви ж всьому поверху спати заважаєте!

Через три дні лікар нерішуче попросила мене:

– А ви не могли б перейти в іншу палату?

– Навіщо?

– У цій палаті у всіх покращився стан. А в сусідній багато важких.

– Ні! – закричали мої сусідки. – Не відпустимо.

Не відпустили. Тільки в нашу палату потягнулися сусіди – просто посидіти, поговорити. Посміятися. І я розуміла, чому. Просто в нашій палаті жила Любов. Вона огортала кожного золотистої хвилею, і всім ставало затишно і спокійно.

Особливо мені подобалася дівчинка-башкирка років шістнадцяти в білій хустині, зав’язаній на потилиці вузликом. Стирчащі в різні боки кінці хусточки робили її схожою на зайченя. У неї був рак лімфовузлів, і мені здавалося, що вона не вміє посміхатися.

А через тиждень я побачила, яка у неї чарівна і сором’язлива усмішка. А коли вона сказала, що ліки почало діяти і вона одужує, ми влаштували свято, накривши шикарний стіл, який увінчували пляшки з комісіями, від якого ми швидко сп’яніли, а потім перейшли до танців.

Прийшовши на шум черговий лікар спочатку очманіло дивився на нас, а потім сказав:

– Я 30 років тут працюю, але таке бачу вперше. Розвернувся і пішов. Ми довго сміялися, згадуючи вираз його обличчя. Було добре.

Я читала книжки, писала вірші, дивилася у вікно, спілкувалася з сусідками, гуляла по коридору і так любила все, що бачила: і книги, і компот, і сусідку, і машину у дворі за вікном, і старе дерево.
Мені кололи вітаміни. Просто треба ж було хоч щось колоти.

Лікар зі мною майже не розмовляла, тільки дивно косилася, проходячи повз, і через три тижні тихо сказала:

– Гемоглобін у вас на 20 одиниць більше норми здорової людини. Не треба його більше підвищувати.

Здавалося, вона за щось сердиться на мене. За ідеєю, виходило, що вона дура, і помилилася з діагнозом, але цього бути ніяк не могло, і це вона теж знала.

А одного разу вона мені поскаржилася:

– Я не можу вам підтвердити діагноз. Адже ви одужує, хоча вас ніхто не лікує. А цього не може бути!

– А який у мене тепер діагноз?

– А я ще не придумала, – тихо відповіла вона і пішла.

Коли мене виписували, лікар зізналася:

– Так шкода, що ви йдете, у нас ще багато важких.

З нашої палати виписалися всі. А по відділенню смертність в цьому місяці скоротилася на 30%.

Життя тривало. Тільки погляд на неї ставав іншим. Здавалося, що я почала дивитися на світ зверху, і тому змінився масштаб огляду того, що відбувається.

А сенс життя виявився таким простим і доступним. Треба просто навчитися любити – і тоді твої можливості стануть безмежними, і бажання збудуться, якщо ти, звичайно, будеш ці бажання формувати з любов’ю, і нікого не будеш обманювати, не будеш заздрити, ображатися і бажати комусь зла. Так все просто, і так все складно!

Адже це правда, що Бог є Любов. Треба тільки встигнути це згадати…

За матеріалами

Любиш розвиватися та отримувати нові знання та досвід поки усі навколо деградують? Тоді підписуйся на нашу спільноту у ФЕЙСБУЦІ! Не будь як всі! Будь ліпшою. Будь розумнішою та мудрішою! Підписуйся!

 

facebook.com/dyvosvit20