Автор і керівник Стенфордського в’язничного експерименту про те, чому хороші люди роблять погані вчинки.

«Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло» − книжка, написана через майже 40 років після проведення Стенфордського в’язничного експерименту. У виданні, яке здійснило Yakaboo Publishing, викладено докладний перебіг експерименту, який довів вплив ситуації та соціальних штампів на поведінку людини, уривки зі щоденників його учасників, інтерв’ю.

[the_ad id=”759″]Професор Зімбардо, пояснюючи природу людської жорстокості й героїзму, робить висновки, які допоможуть якщо не змінити світ, то принаймні виховати сильну особистість, здатну критично мислити.

«Все починалося з соціально-психологічного експерименту. Взяти двадцять психічно здорових юнаків, поділити на «в’язнів» і «охоронців». Та за лічені години отримати ідеально вишколених наглядачів, готових знущатися з психологічно знищених цим насиллям невільників. За 36 годин, якщо точно.

Скористаюся приказкою про ложку дьогтю в діжці меду (сам Зімбардо її згадує). Отже. Це книжка не про ті злощасні ложки дьогтю в бочках меду. Тобто не про те, що в «хороших» спільнотах трапляються погані люди. А суспільство натомість має потенціал виправляти наші недоліки. Але йдеться і не про бочки дьогтю, в котрих розчиняється мізер меду. Тобто сама соціальна взаємодія між людьми містить фактори, які спроможні перетворити чесноти людини на її ж вади. Нас роблять «поганими» через контакт з іншими «поганцями». «Ефект Люцифера» – про сильно брудні від початку діжки. В них ми намагаємося злити і мед, і дьоготь та сподіваємося чомусь на смачний продукт на виході.

Існує суб’єкт. Він потрапляє в якусь ганебну ситуацію. Він може спробувати змінити цю ситуацію чи підпорядкуватися. Але щоб той суб’єкт не робив, перемагає система, в яку включений і суб’єкт, і ситуація. Такий от нерівносторонній трикутний Зімбардо, де «Система» – вищий кут. Нашої відповідальності перед викликами зла підхід Зімбардо не знімає. Але він допомагає критичніше оцінювати наслідки своїх дій (або їхню відсутність). Є книжки, які треба читати. Просто треба. «Ефект Люцифера» – з таких-от книжок».

Схиблений процес людського вдосконалення

Чи може якась частка світового зла походити від звичайних людей, яким доводиться діяти в обставинах, що спонукають їхню натуру виключно до лихих вчинків? Давайте відповімо на це питання декількома загальними прикладами, а тоді зосередимося на тому, як нормальні людські проце­си збочили під час Стенфордського в’язничного експерименту. Памʼять дає нам змогу вчитися на помилках і будувати кращі версії майбутнього, використовуючи відоме. Разом з тим памʼять є джерелом образ, помсти, набутої безпорадності і копирсання у старих травмах, яке живить депре­сію. Подібним чином наша надзвичайна здатність до використання мов і символів дає змогу комунікувати з іншими особисто, абстрактно, крізь час і простір. Завдяки мові постали історії, планування і соціальний контроль. Утім мова уможливлює чутки, брехню, пропаганду, стереоти­пи і свавільні правила. Наш визначний творчий геній створив літературу, драму, музику, науку і винаходи, як наприклад, компʼютер та інтернет. Проте ту саму винахідливість було використано і для винайдення каті­вень і різних способів тортур, для параноїдальних ідеологій та ефектив­них нацистських систем масового знищення. Кожна з наших особливих властивостей приховує можливість бути використаною для протилеж­ної мети, як-от у дихотоміях любов — ненависть, гордість — зарозумілість, самоповага — самоненависть.

Базова людська потреба приналежності до чогось походить від бажан­ня обʼєднуватися з іншими, співпрацювати і приймати стандарти групи. Однак Стенфордський в’язничний експеримент демонструє, що ця потре­ба може перерости й у надмірний конформізм, поступливість і ворожість до «чужих», на відміну від «своїх». Потреба бути незалежним і контролю­вати ситуацію, цей головний рушій самостійності та планування, може перетворитися на надмірне застосування сили або на синдром набутої безпорадності.

Розгляньмо ще три потреби людини, які можуть розвиватися в оби­двох напрямах. По-перше, потреба в послідовності й раціональності зміс­товно і мудро скеровує наше життя. Проте суперечливі зобовʼязання змушують нас триматися помилкових рішень, раціоналізувати їх: на­приклад, вʼязні продовжують перебувати в удаваній тюрмі, хоч і могли б із неї вийти, а охоронці виправдовують свої зловживання посадою. По-друге, потреба знати і розуміти наше середовище та відносини з ним спону­кає до цікавості, наукових відкриттів, розвитку філософії, гуманітарних наук і мистецтва. Однак беззмістовне, мінливе, деспотичне середовище може викривити ці базові потреби і призвести до фрустрацій і бажання ізолюватись (як це сталося з нашими вʼязнями). І нарешті, наша потреба стимуляції збуджує тягу до досліджень і ризикованих пригод, але також може зробити нас вразливими до нудьги, коли ми потрапляємо у місце, де нічого не відбувається. Нудьга ж, своєю чергою, може бути сильним моти­ватором до дій, як ми побачили в охоронців нічної зміни Стенфордського в’язничного експерименту, які потішалися зі своїх «іграшок».

Утім хочу уточнити одну річ: розуміння, чому так сталося, не виправ­довує того, що сталося. Психологічний аналіз — це не «виправдологія». Особи та групи, які поводяться аморально і незаконно, мусять нести від­повідальність за свою співучасть і злочини. Проте у визначенні тяжко­сті покарання слід враховувати ситуативний і системний чинники, які впливали на поведінку цих осіб.

Перш ніж рушити далі, ми маємо повернутись і розі­братися з кількома фінальними засадничими питаннями, що їх порушив наш експеримент. Перше і найважливіше: чи було страждання варте того? У тому, що люди страждали під час експерименту, немає жодного сумніву. Ті, хто спричиняв ці страждання, також мусили розібратися з усвідомленням того, що вони перевищили вимоги своїх ролей, коли завдавали болю і принижували інших годинами, днями. Тому етичність цих та інших досліджень потребує особливої уваги.

На додаток до розгляду етичних помилок та упущень абсолютної етики ми мусимо зосередитися на глибині релятивістської етики, яка скеровує більшість наукових досліджень. Баланс між шальками реляти­вістської етики потребує зрівноваження втрат і набутків. Чи було відшко­довано той біль, якого зазнали учасники цього експерименту, набутками для науки і суспільства? Іншими словами, чи виправдовує наукова мета методи експерименту? І хоча є багато позитивних наслідків цього дослі­дження, читачам віддається право вирішувати для себе, чи варто було цьому дослідженню взагалі відбутися.

Дослідження, яке стимулює роздуми, породжує інші експерименти і поглиблення досліджень, так сталося і зі Стенфордським в’язничним екс­периментом. Поміркувавши про етичність Стенфордського в’язничного експерименту, ми коротко оглянемо деякі спроби повторення експери­менту і застосування цього дослідження в ширших контекстах, що під­креслює його значущість.

Джерело

Приєднуйтесь до групи Вар’ят в Facebook і стежте за оновленнями. З нами цікаво!

Приєднуйтесь до групи Вар’ят в Facebook і стежте за оновленнями. З нами цікаво!