Все почалося рік тому. Моєму Матяшу було 11 років, і він став наближатися до тінейджерського віку. Почав ставити під сумнів звичайні і звичні речі, аналізувати, роздумувати, міркувати не так, як раніше.

Літо, дійсно, прекрасна пора, щоб діти і батьки відпочили від школи, але при згадці школи минулого літа в усіх у моєму оточенні, включно з Матяшем, псувався настрій. І мені здалося, що так не повинно бути.

Потім літо закінчилося, і, заходячи до школи у перший навчальний день, я почула, як директор інтерактивнила на лінійці. “Діти, ви раді повернутися в школу?” Це було дивно. Хіба не мало бути так: “Ми такі раді, що ви повернулися в школу!”

Увечері я зрозуміла, що така проста фраза запустила одного таргана в мою голову. І це був початок кінця. Я стала помічати, як у школі відбувається безліч безглуздих речей. Що заходячи у двері школи, ти залишаєш на вулиці логіку і загортаєшся в “тому, що так треба!”

Одразу скажу, що я абсолютно не маю наміру ображати школи, ображати людей, які працюють у цій радянській системі, оскільки початкова школа була прекрасним часом для мого сина – як і багатьом, нам пощастило з першою вчителькою. Але він виріс і просто став логічно ставити під сумнів сенс перебування в школі. Хоч я відразу цього і не зрозуміла.

Як і багато батьків, я пішла простим шляхом: “не лінуйся”, “є речі, які потрібно робити”, “усі проходили через школу” і тільки зараз я розумію, що все це було симптомами хвороби “тому, що так треба!” А враховуючи, що я хочу, щоб моя дитина мала живий, допитливий розум, це гасло зовсім не вписується в мою систему координат.

Взимку я зрозуміла, що Матяш зовсім нещасливий і почала шукати варіанти. Скажу чесно, що варіанти я шукала і раніше, але всі вони мене не тішили. Я знала, що будь-який з варіантів – великий компроміс. А чи готова я йти на компроміс, коли мова йде про мою чудову дитину та про її майбутнє? Ні! Але я довго приховувала це, підлаштовуючись під систему.

Кожен з нас, дорогі батьки, дуже прискіпливо вибирає дитині взуття з супінаторами, яке вона носить кілька разів на тиждень; відпочинок у готелі на морі, який триватиме тиждень; фарбу в кімнату, яка взагалі не має такого значення, як школа. Школу ми вибираємо простіше, ніж взуття.

Батьки ухвалюють рішення про школу за наступними критеріями – ремонт, наявність матеріально-технічної бази, власний майданчик, гуртки.

Але насправді потрібно дивитися на викладацький склад, завуча, живих людей, програму, академічні знання, ідеологію школи. Одним словом все те, що не можна побачити і оцінити, як ремонт.

Так, це складніше визначити, ніж скляні стіни та яскраві ремонти, але це найголовніше.

Першого вересня всі йдуть до школи і ось, що там чекає:

  • Шкільна програма, яка застаріла на 80%. Діти не вивчають Леонардо да Вінчі і Стіва Хокінга, а вчать те, що сказала жінка з райвно. І, по суті, повинні вчитися мислити, як літня жінка з Радянського Союзу.
  • Половина викладацького складу не прищеплює дітям любов до наук, а просто зачитують підручники. Або просять скинути інтернет на флешку на уроці інформатики. І ці люди вже просочилися в систему приватних шкіл.
  • Щодня наші діти занурюються у проблеми зарплат вчителів, п’яних трудовиків і фізкультурників, зважають на становище дорослих тіток з перевірками і радянськими принципами і критеріями звітності і роботи.
  • Школи не роблять акцент на індивідуальній та груповій роботі – а це найголовніший навик, який стане у пригоді в дорослому житті і на роботі.
  • Психолог існує як абсолютно номінальна фігура. Просто для галочки.
  • Дуже багато часу і грошей витрачається на день вчителя, занесення подарунків, збирання грошей для батьківського комітету, придбання подарунків, замовлення будь-чого, що жодного стосунку до навчального процесу не має. Батьки витрачають ті ж суми, що й у приватних школах, але не помічають цього. Але найцінніше, що в цій метушні, ми перестаємо помічати наших дітей. Так сталося і зі мною.

Від усього переліченого вище моя дитина втратила віру в людей, науки, диво пізнання, усмішку. Синові очі стали втомленими, і він зрозумів, що тепер виріс і став частиною безглуздої системи. Напевно, це найстрашніше, оскільки наступним кроком для нього могло стати саморуйнування, як і для багатьох підлітків, де непорозуміння перетворюється на дуже погані речі.

А потім я побачила себе у дзеркало. Загнану маму прекрасної дитини, яка ставила мені дуже логічні запитання. Мені стало соромно. Я зрозуміла, що я не можу більше залишатися тіткою Мотею і підігравати тіткам, я хочу, щоб мій син був щасливий і освічений.

Ось так я вирішила відкрити школу.

Приєднуйтесь до групи Вар’ят в Facebook і стежте за оновленнями. З нами цікаво!