Психологія

Чому мені так погано, хоча все начебто нормально

Один з не таких уже рідкісних запитів клієнта на сеансі у психолога може звучати так: «Начебто, все нормально, але щось вже дуже мені погано». Питання в тому, що людина звикла вважати для себе «нормальним», як вона взагалі визначає критерії «норми» і яке це впливає на все її повсякденне життя.

А як ми взагалі розуміємо, що деякі речі в нашому житті – «нормальні»? Поясню на прикладі з власного життя. Я в ранньому дитинстві (до 6 років) ходила в дитячий садок. Звичайний дворовий дитячий сад в спальному районі. Місце в ньому отримати було дуже непросто, і вихователів, як я розумію, теж не вистачало.

Ті ж, які в ньому працювали – застосовували дуже і дуже дивні виховні заходи. Наприклад, змушували доїдати все на тарілці, незалежно від того, хочеш ти це їсти чи ні. А хто не доїдав або копався над порцією (як я, наприклад), тих інтенсифікували: просто висипали другу страву в Недоїдену першу. І не випускали з-за столу з формулюванням: «Їж тепер так, поки все не з’їси – будеш сидіти».

До сих пір перед очима стоїть картинка: в майже зовсім повну тарілку борщу, яку я тисну вже півгодини, плюхається сирна запіканка. І пливе, розсікаючи борщ, як маленький лінкор.

А я, маленька дівчинка, яка вірить дорослим, дивлюся на це і з жахом усвідомлюю, що все, тепер я буду сидіти над цим місивом до тих пір, поки ввечері мене не заберуть батьки. Тому, що їсти таку бурду я просто фізично не в змозі – знудить. На неї і дивитися-то гидко.

Але дорослі тітоньки-виховательки обіцяли, що не відпустять, поки не з’їм. А я ніколи цього не з’їм. Значить, сидіти мені тут вічно. Ну, в результаті з-за столу в той раз мене випустили раніше, ніж прийшла мама (не будуть же виховательки, справді, заради однієї мене змінювати розпорядок дня – ігри, прогулянки і т.п.), але, сидячи за столиком, я цього не знала і щиро вірила, що так, ось така моя тепер доля – сидіти перед ненависною тарілкою і відчайдушно тужити і мучитися.

Потім, через багато років, коли я давним-давно вже вийшла з садка (закінчила школу і університет), я розповіла мамі про педагогічні методи наших воспіталок. Не те, щоб поскаржитися – а так, до слова прийшлося. Мама прийшла в жах: «Який жах вони творили! А що ж ти мені про це тоді не розповіла?».

Таке поводження з донькою моя мама не стала б терпіти – прийшла б особисто і рознесла цей безглуздий сад по цеглинці. Я ж у відповідь здивувалася не менше й сказала те, що перше в голову прийшло: «А я не знала, що тут щось не так. Я думала, що так і треба…».

Як мені здається, ця моя відповідь – ключ до дуже багатьох проблем, з якими приходять і до психолога клієнти. Те поводження, до якого людина звикла – видається єдино можливим і навіть нормальним.

Звикла дитина до того, що тато щоп’ятниці приходить п’яний, спорожняється на сходах і лягає відпочивати поперек комунального коридору – ну, так і треба, а що тут дивного? Тато втомився.

Або – звикне дочка або син, що ніхто в родині голосу не підвищить, а підняття бабусиної брови є знак чогось страшного, жахливого, перед чим тремтять дорослі, значить, це і є для цього осередку суспільства норма. Бабуся ж буде незадоволена, образиться! Невже не страшно?

Якщо в сім’ї б’ють дітей – це теж для маленької людини норма. В нас так прийнято. Значить, так і треба. Значить, я це заслужив. Інших батьки не били? Ну, може, їх не було за що. А мене били – значить, я заслужив. Раз били.

Більш того: то поводження, яке отримує дитина, вона і вважає правильним і нормальним стосовно себе. Якщо мама ознайомила дитину з тим, що «якби я тебе не родила – поїхала б з цієї огидної країни і жила б як люди» – зрозуміло, це я винна, а країна огидна, факт; мама ж сказала.

Думка: «мамочка погарячкувала, а насправді вона мене любить і я для неї – найдорожче на світі» в п’ять років в голову дитині прийти ніяк не може. Б’є – значить, я поганий; зробив щось погане; ну, і по заслузі мені.

Лає мама: «ти мені не потрібен такий, живи один» – значить, і правда хоче викинути (а не те, що «застосовує педагогічний прийом для більшої контрольованості»). Та обстановка, в якій дитина постійно живе – і є для неї не просто модель світу; це система координат і уявлення про нормальне, про те, чого вона варта.

Маленькі діти взагалі насилу розрізняють реальність від перебільшення або вимислу. Саме тому діти вірять в чарівні казки, Діда Мороза і чорта. А ще в те, що мама й справді «віддасть чужому дядькові, якщо буду себе погано вести», ну, або в «ти мені не потрібен, живи тепер один». Дитині поки нема з чим порівнювати, вона тільки збирає інформацію про цей світ. Вірить в те, що батьки скажуть (і зроблять).

Все це відбувається тому, що поняття норми закладається у дитини в ранньому віці, ще до школи. І міняти його – виключно складно. Коли дитина приходить у світ, одне з ключових його завдань – стати членом суспільства, соціуму.

Зовсім маленький малюк, двох-трьох років, активно освоює мову і вивчає її – навіть найскладніші мови, з непростою вимовою або такі, де різна висота звуку або інтонація надає слову іншого змісту.

Маленька людина дуже сильно мотивована зрозуміти, що відбувається в світі навколо, і більш за все бажає вбудуватися в цей світ, стати його частиною – щоб вижити. Людське дитинча досить довго потребує опіки і піклування дорослих членів спільноти, тому засвоєння норм, правил, установок суспільства – в самому прямому сенсі питання виживання для дитини.

І з цієї точки зору, вбудуватися в співтовариство в якості «останньої в ієрархії» – більш безпечно, ніж опинитися взагалі викинутим з групи. Тому норми поводження з собою маленька дитина засвоїть практично будь-які.

Битимуть щодня – так, значить так і треба, тільки не женіть. Будуть лаяти і обзивати, вважати невдахою, криворуким, недотепою – прийме і повірить в це; але ж не женуть ж, тільки лають? Значить, найстрашнішого знову вдалося уникнути; хоч не дуже буде весело, але ж виживу!

І це зовсім не жарти – щодо «вигнати з групи». Справа в тому, що людство як вид прожило довге життя, причому тисячоліття з нього пройшли саме в відносно невеликих групах, родоплемінних спільнотах, бути вигнаним з яких могло виявитися цілком реально – за якісь проступки або, наприклад, носію смертельної хвороби, який міг заразити одноплемінників.

А самотнє існування в не завжди доброзичливій природі практично завжди означало для дитини голодну і холодну смерть. Так що «голос предків» тихенько нашіптує дитині: «Що завгодно, як завгодно, лише б залишатися членом спільноти собі подібних; Вигнання = СМЕРТЬ».

Заперечення значущими людьми спільноти (в першу чергу, мамою і батьком) – це те, чого дитина будь-якими способами намагається уникнути. Нехай навіть беручи на себе провину за все, що відбувається і поволі навчаючись того, як вона сама погана і наскільки погано з нею можна поводитись.

До речі, модне нині «соціальне підтвердження» – з тієї ж опери. Рекламісти та маркетологи щосили переконують: покупець схильний довіряти думкам інших людей (наприклад, дає високу оцінку рекламованого товару), причому чим більше ці порадники схожі на покупця, тим більше він вірить їхню думку.

Коріння цієї віри в «соціальному підтвердженні» – те ж саме: людина бачить: «спільнота схожих на мене людей вважає, що предмет Х – корисна для виживання штука; напевно, так і є; мабуть, варто його придбати!».

І, знаєте, розплатитися за довіру не тим людям просто грошима і покупкою непотрібної штуковини – не найстрашніше. А ось коли дитина платить тим єдиним, чим володіє – самооцінкою, формуванням особистості і характеру, думкою про себе – це набагато, набагато дорожче.

І в роботі психолога велика, дуже велика частина роботи – не просто вислухати клієнта, а допомогти йому створити нові кордони, тобто, установку: «так зі мною не можна». ТАК. ЗІ. МНОЮ. НЕ МОЖНА.

Бити мене не можна. Лаятися матерно. Обзивати повією і рвати мої речі. Кидатися на мене з ножем, ременем, палицею, гумовим джгутом, ніжкою від стільця. Ламати мені руки, ноги, ребра – теж не можна. Віднімати і спалювати мої іграшки. Вбивати моїх тварин і не зізнаватися в цьому («Пушок втік, напевно»).

Принижувати і висміювати мене перед родичами, друзями, знайомими, моїми однокласниками.

Приховувати важливі речі про мене і близьких не можна, наприклад, не розповідати про те, що померла бабуся. Позбавляти мене їжі не можна. Відмовляти мені в турботі, коли я хворий або слабкий – не можна.
І багато-багато іншого можна. Та все це – не я придумала, а в різний час розповіли мені на сеансах клієнти; з ними всі ці речі колись робили батьки, мами, татусі, бабусі.

І, повірте, я часом відчувала досить жахливе відчуття, коли, наприклад, висловлювала людині сумнів в тому, що його сім’я була «хорошою, дружньою, люблячою», раз тато регулярно жорстоко бив дітей, а мама старанно робила вигляд, що нічого не помічає . Тому, що клієнт щиро дивувався: а що тут такого? Ну, бив, ну знущався. Але ж нормальна ж сім’я була! Все інше ж було добре!

Це ненормально, скажу я рішуче. З соціально-психологічної точки зору будь-які установки можуть називатися «нормами», але деякі з норм, які регулярно практикуються по відношенню до найслабших – дикі (за сучасними уявленнями) і їх не можна терпіти.

Ось що я хочу відзначити наостанок. Того, що сталося – вже не змінити. Те дитинство, яке у вас було – воно вже було. Як говориться в одній психологічній приказці: «Якщо у тебе в дитинстві не було велосипеда, а тепер ти виріс і купив собі «Бентлі», то у тебе в дитинстві все одно не було велосипеда».

Так ось, «велосипеда» у багатьох з нас (у мене теж, до речі) – не було. А ставлення до себе в дусі: «Я не гідний того, не те що велосипеда, а й одного-єдиного велосипедного колеса» – воно у багатьох залишилося.

І йде людина по життю з ось такою «безвелосипедною» установкою, і «не купує велосипед» роками – не вірить, що гідна любові, щастя, поваги, успіху. І щиро відчуває, що ось начебто все «нормально», але вже дуже мені якось погано.

Велосипед купити собі маленькому – не можна. Скасувати жорстоке поводження і дитячі образи – ніяк не вдасться. Можна допомогти собі нинішньому і допомогти стати щасливішим. Тобто, змінити уявлення про «норму» і «нормальне» стосовно себе. Не буду брехати, це довго, важко і не завжди приємно в процесі. Але може спрацювати.

За матеріалами

Любиш розвиватися та отримувати нові знання та досвід поки усі навколо деградують? Тоді підписуйся на нашу спільноту у ФЕЙСБУЦІ! Не будь як всі! Будь ліпшою. Будь розумнішою та мудрішою! Підписуйся!

 

facebook.com/dyvosvit20